Название: Необычная
Автор: Silent Whisper
Бета: Только вычитка автораФэндом: Hetalia: Axis Powers
Персонажи: Япония/Украина, упоминаются Белоруссия, Россия, Польша
Рейтинг: G
Жанры: Гет, Повседневность, AU, Занавесочная история
Предупреждения: OOC
Размер: Драббл
Кол-во частей: 2
Статус: закончен
Описание: Украина проводит небольшую экскурсию Японии по своей культуре, во время которой Хонда узнаёт много нового, неизвестного ранее многим о прошлом Ольги.
Україна проводить невелику екскурсію Японії по своїй культурі, під час якої Хонда дізнається багато нового, невідомго раніше багатьом про минуле Ольги.
Вирішила додати ще й варіант цієї невеликої історії українською за прикладом Klodwig Lichtherz)
Публикация на других ресурсах:
Где хотите, если оно вам нужно, но с указанием автора и не изменяя шапкую.
Примечания автора: Считаете, пейринг бредовый? Думаете, я нацистка, что так подробно описываю культуру своей страны в этом драббле? Так вот, этот нацистский бред даже имеет обоснуй podrobnosti.ua/podrobnosti/2011/01/04/744724.ht...
Приятного)
читать дальше
Необычная
— Япония, смотри, это Софиевский собор! – весело воскликнула Украина, взяв за руку парня и потянув его за собой к величественному сооружению.
Они уже около трёх часов гуляли по Киеву, а Ольга всё не переставала щебетать что-то на слегка ломаном английском, иногда вставляя неприятно режущие слух американские слова и фразы. Кику всё время смущался, когда Ремёзина брала его за руку или наклонялась слишком близко, что бы сказать что-то безумно секретное, а потом задорно смеялась, видя всё больше краснеющего японца.
Всё-таки странная она. Необычная. Полная противоположность азиату. Ведь он тихий, застенчивый, скрытный, а она шумная, иногда даже слишком, эмоциональная, наивная и открытая. Как говорят в России, «душа нараспашку».
Такие разные. И в то же время Кику очень тянуло к этой жительнице Запада.
Хоть её культура и родилась ещё не так давно, но она привлекала своей неповторимостью. Её фирменный инструмент – кобза – завораживает своим уникальным тембром и звучанием. И так приятно, слушая его, наблюдать, как её тонкие, слегка загорелые из-за роботы в поле, пальчики бегают по струнам, а на губах появляется ностальгическая улыбка, сопровождаемая высоким грудным пением. А ведь на кобзе сложно научится играть. Она имеет пятьдесят струн, но такой полноты и глубины звука не даст вам практически никакой другой инструмент.
А казаки! Эти неповторимые, своеобразные украинские рыцари, отличающиеся особенно прической «оселедець», одеждой, состоящей из рубашки, зачастую вышитой, широких брюк «шаровар» и других атрибутов в зависимости от сана и финансового положения, а так же выделяющиеся заводным нравом беспечной души, которая уже перестала боятся смерти, с которой встречается каждый день с глазу на глаз, скрещивая с ней сабли.
А девушки ничем не отставали от мужчин, казаков. Ольга и сама когда-то была настоящей казачкой. Не слишком высокая, с раньше длинными русыми волосами, заплетёнными в длинную косу, которые она и потеряла во время одного из сражений, будучи вынужденной их отрезать, с большими голубыми, казалось бы совершенно наивными, глазами, в которых таилась скрытая хитрость и смелость.
И когда-то она вместе с теми же казаками, бок о бок с легендарным гетманом ходила в походы на татар и турков, лихо скача на коне и орудуя саблей. Даже Россия плохо помнил те времена, ведь был ещё мал тогда, но именно по прошествии того времени, после смерти Хмельницкого, Ольга и обратилась за помощью к Ивану, прося покровительства от Польши, который ни в какую не хотел отпускать от себя Ремёзину, цепляясь за её земли и подыскивая союзников среди её врагов.
Тогда-то и превратилась Украина в то, чем она является сейчас. Скромная, слегка плаксивая девушка, хотя и очень трудолюбивая, о чём свидетельствовали её успехи в сельском хозяйстве и неизменно бедная. Но рассказы о её прошлом были достойны восхищения ею и её народом. Всё-таки, это время сделало из неё боязливую, отвыкшую от сражений и битв. Но она смогла сберечь остатки той культуры, которую возводила столетиями тогда в Средневековье.
И когда Ольга всё же уговорила Хонду пойти на концерт украинского национального танца, то парню просто перехватило дух. Когда в его культуре танец – это плавность и точная постепенность движений, практически незаметно сменяющих друг друга и просто кричащих о грации и элегантности, почти что воздушности, то у Ремёзиной всё было с точностью наоборот. Украинский танец – это всплеск всё той же неудержимой энергии, живости и подвижности. Слегка резкие движения и полная отдача исполняющих, что так свойственно душе народа Ремёзиной, захватывала, но была очень непривычна замкнутому азиату. Но, как и всё неизвестное, причудливое и странное, это его притягивало.
Да что там, и язык Украины стоил того, что бы обратить на него внимание. Очень схож с русским, белорусским и даже чем-то с польским, он всё же имел что-то своё, неповторимое, разительно отличающее его от вышеназванных.
Ольга была совершенно непривычная для японца девушка, словно с другой планеты и этим же она ему была так интересна.
— Эй, Кику, хочешь пойти посмотреть на собор изнутри? Там красивые фрески и мозаики… — загорелись внезапно живым огоньком глаза Ремёзиной. И куда там Белоруссии с ее, безусловно, неземной, но стальной и почти жестокой, хладнокровной красотой, когда в этой девушке ключом бьет жизнь.
Видимо это та энергия, которая раньше уходила на битвы и походы, а сейчас скапливается, ожидая выхода наружу. Когда-то…
Хонда едва заметно кивнул и, достав фотоаппарат, перевёл взгляд на сверкающие, казалось, чистым золотом величественные купола Софиевского собора, игриво переливающиеся в лучах солнца. Такие же золотые кресты с них вздымались в небо, изредка цепляя слишком низко проплывающие тучки, так неосторожно на них натыкающиеся.
И что-то так томительно сладко затрепетало в груди, когда Оля, весело улыбнувшись, легко, даже не поцеловала, просто коснулась губами щеки Хонды и потянула к собору, что-то продолжая задорно вещать. Но всё, что уловил Япония из этого монолога, была лишь одна фраза: «Кику, ты так мило смущаешься!», услышав которую, парень покраснел ещё гуще, всё же поддаваясь напору Украины и следуя за ней.
Всё-таки, она необычная.
Незвичайна
— Японіє, дивися, це Софіївський собор! – весело вигукнула Україна, взявши за руку хлопця і потягнувши його за собою до будівлі. Вони вже близько трьох годин гуляли Києвом, а Ольга все ще не переставала щебетати щось недосконалою англійською, іноді вставляючи американські фрази, що відразу ж привертали увагу. Кіку весь час соромився, коли Ремезина брала його за руку, чи нахилялася надто близько, щоб сказати якусь надзвичайно таємну річ, а потім заливисто сміялася, коли бачила червоніючого японця.
Все-таки вона дивна, незвичайна. Повна протилежність азіата. Він тихий, сором'язливий і небалакучий, ніколи не любить розповідати щось про себе, а вона шумна, іноді навіть занадто, емоційна, наївна та відкрита. Такі різні, і в той же час Кіку дуже притягувала ця жителька заходу. Хоча її культура з’явилася ще не так давно, але приваблювала своєю неповторністю. Її примітний інструмент – кобза – заворожував своїм абсолютно унікальним тембром та звучанням. І так приємно, слухаючи його, спостерігати, як її тонкі, трішки засмаглі від роботи в полі, пальчики бігають по струнам, а на губах з’являється ностальгічна посмішка, яку супроводжує високий грудний спів. А на кобзі важко навчитися грати. У неї п’ятдесят струн, але такої повноти звуку не дасть майже ніякий інший інструмент.
А козаки! Неповторні, своєрідні українські лицарі, які відрізнялися особливою зачіскою «оселедець», одежею, що складалася з сорочки, найчастіше вишитої, широких штанів – шаровар та інших атрибутів в залежності від фінансових можливостей. А також вони відрізнялися запальним характером безпечної душі, що уже перестала боятися смерті, з якою зустрічається кожен день один на один, схрещуючи з нею шаблі.
А дівчата та жінки нічим не відставали від чоловіків, козаків. Ольга і сама колись була козачкою. Не надто висока, з раніше довгим русим волоссям, яке вона втратила під час одного з боїв, коли була змушена його відрізати, з великими блакитними, здавалося б повністю наївними, очима, в яких світилася прихована хитрість та сміливість.
І колись вона з тими ж козаками, пліч-о-пліч з легендарним гетьманом ходила в походи на татар та турків, уміло сідлаючи коня та орудуючи шаблею. Навіть Росія погано пам’ятав ті часи, адже був ще тоді маленьким, але саме після того, як пройшов цей час, коли помер Хмельницький, Ольга звернулась по допомогу до Івана, просячи захисту від Польщі, котрий ніяк не хотів відпускати Ремезину, чіпляючись за її землі та шукаючи союзників серед її ворогів.
Тоді і перетворилася Україна в те, чим вона є зараз. Сором’язлива, дещо плаксива дівчина, хоча і дуже трудолюбна, про що свідчили її успіхи у сільському господарстві та незмінно бідна. Але розповіді про її минуле були гідні захоплення нею та її народом. Все-таки, це час зробив з неї боязку та відвиклу від битв. Але вона змогла зберегти залишки тієї культури, яку створювала століттями тоді, в часи Середньовіччя та початку Нового часу.
І коли Ольга все ж вмовила Хонду піти на концерт українського національного танцю, то хлопцю просто відняло мову та перехопило подих. Коли в його культурі танець – це плавність і точна послідовність рухів, що майже непомітно замінюють один одного и кричать про грацію та елегантність, майже невагомість, то Ремезиної все були з точністю до навпаки. Український танець – це сплеск все тієї же нестримної енергії, рухливості та запалу. Дещо різку рухи та повна віддача виконуючих, що так властива душі народу дівчини, захоплювала, але все ж була незвичною для замкнутого азіата. Але як і все невідоме, химерне і дивне, це його приваблювало. Та що там, навіть мова України була ватра того, щоб звернути на неї увагу. Дуже схожа на російську, на білоруську, дещо навіть на польську, вона все ж мала щось неповторне, своє, те що разюче відрізняло її від інших.
Ольга була зовсім незвичною дівчиною для японця і саме цим вона була йому надзвичайно цікавою, особливою.
— Хей, Кіку, хочеш подивитися на собор всередині? Там надзвичайно гарні фрески та мозаїки… — раптово загорілися живим вогником очі Ремезиної. І куди там Білорусії с з її, без сумніву, неземною, але сталевою та майже жорстокою, холодною красою, коли в цій дівчині ключем б’є життя.
Очевидно, це та енергія, що раніше йшла на битви та походи, а зараз накопичується, очікуючи виходу назовні. Колись…
Хонда ледь помітно кивнув і, діставши фотоапарат, перевів погляд на сяючі, здавалося, чистим золотом величні бані Софіївського собору, що грайливо переливалися в променях сонця. Такі ж золоті хрести з куполів здіймалися в небо, іноді чіпляючись за надто низько пливучі хмарки, що мали необережність так необдумано на них наткнутися.
І щось невимовно солодко защемило в грудях, коли Оля, весело усміхнувшись, легко, не вагомо, навіть не поцілувала, лиш доторкнулася губами щоки Хонди і потягнула його за собою до собору, продовжуючи щось захоплено розповідати. Але все, що вловив Японія з цього монологу, була лише одна фраза: «Кіку, ти так мило соромишся!», почувши котру, хлопець почервонів ще більше, все ж піддаючись напору України та ідучи за нею.
А все ж, вона незвичайна.
@темы: [Аниме], [Аxis Powers Hetalia], [Украина],[Українською],[Япония]