[Hetalia - Axis Powers] День Независимости

[Silent-W]

Название: День Независимости
Автор: Silent Whisper
Бета: Милейший Розовый Слон
Фэндом: Hetalia: Axis Powers
Персонажи: Польша/Украина, Литва/Беларусь, Россия, мельком Япония и Америка
Рейтинг: G
Жанры: Занавесочная история, Флафф, Гет, Романтика, Повседневность
Предупреждения: OOC
Размер: Мини, 12 страниц
Кол-во частей: 2
Статус: закончен
Описание:
А на сердце почему-то стало так хорошо, так приятно. Пустота в душе окончательно пропала, захлебнувшись радостью. И единственная мысль упрямо пульсировала в голове – она не останется одна в своей независимости. Этот день доказал, что жизнь Украине есть с кем разделить, даже молчать она может не одна. А главное, не смотря на все предостережения других, достигнув желанного, Ольга поняла, что, по крайней мере, в её случае, независимость и одиночество не являются синонимами.
Публикация на других ресурсах:
Где угодно, но пришлите, пожалуйста, ссылку
Примечания автора:
Ну, что же) Из названия все ясно :3 Просто мой вариант этого дня и отношений Украины с неким соседом х) С Днем рождения тебя, Оленька! Ты ещё такая молодая, всего 20 лет, значит, все ещё у нас впереди)

День Незалежності

Гіркий присмак вже давно обридлої кави у роті змушував кожної миті робити ковток води, але це все одно не допомагало. Ранок вже давно плавно перетік у день, а Ольга, не дивлячись на свою обіцянку не затримуватися на роботі хоча б сьогодні, схоже, просто загубилася у часі. Купа документів на столі зовсім не зменшувалась, а хвилинна стрілка на годиннику не збиралася чекати дещо сонну українку. Але навіть голова відмовлялася працювати, і дівчина вже досить довго бездіяльно сиділа, поставивши лікті на стіл та масажуючи скроні. Однак, і це вже перестало допомагати. Глибоко вдихнувши, Черненко затамувала подих, а на різкому видиху закрила очі, намагаючись зосередитися. Але й це не подіяло. Розриваючи гнітючу тишу кабінету, задзвонив телефон, наполегливо мигаючи дисплеєм. Нервово фиркнувши, Ольга взяла стільниковий и, долаючи небажання, відповіла:

— Алло.

— Доброго ранку, пані Черненко. Вибачте, якщо я невчасно, — почувся дещо невпевнений голос Японії зі слухавки.

— Ні-ні, що ти, Кіку! Все добре! – швидко заговорила дівчина, намагаючись виправити свою помилку.

— Я лише хотів привітати вас. Сподіваюся, мій подарунок вже прийшов і не розчарував вас.

— Так-так, я вже його отримала. Величезне спасибі! Я ж розумію, в якому ти зараз стані і взагалі була здивована, коли принесли посилку від тебе. Кімоно просто надзвичайне, але, напевно, дуже дороге!

— Не хвилюйтеся, я збіднів не настільки, щоб не мати можливості привітати вас. Ще раз прийміть мої найкращі побажання.

— Звичайно, дякую… — якось розгублено відповіла українка і відклала телефон, перевівши погляд на вікно. Остання фраза японця дещо принизила її, та не хотілося показувати цього самому хлопцеві. Вона ніколи не хотіла, щоб хтось знав про її бідність, але кожен новий бос вирішував брати це на озброєння. Тряхнувши головою, білявка спробувала відволіктися та зосередилася на панорамі. Схоже, черговий київський затор, і питання лише одне: метро чи прогулянка пішки. І вибір падає на останню, так як до зустрічі ще приблизно години дві, а в Черненко є багато приводів для роздумів.

Втомлено потерши очі, що пекли від перенапруження, дівчина обтягнула чорну спідницю і, знявши зручні капці, знову змусила себе вдягнути босоніжки на підборах. Застебнувши верхній ґудзик на блузі, який був у такому положенні через неможливу спеку, Ольга забрала жакет, сумку і, тяжко зітхнувши, змірила поглядом кипу паперів на столі. В решті решт махнувши рукою на це все, вона вийшла, щільно закривши двері.

Крок за кроком стукіт підборів дратував українку все більше, але вона змушена була йти, широко посміхаючись і привітно киваючи на незчисленні привітання.

— З Днем народження, Ольго Володимирівно!

— Так-так, красно дякую! – уже різко відповіла дівчина і пришвидшила ходу. Чомусь їй неймовірно не подобалося протягом цілого дня робити вигляд, що вона в захваті від поздоровлень абсолютно незнайомих людей.

Нарешті покинувши гнітючий лабіринт мерії, Черненко ніби опинилася зовсім у іншому вимірі, де панували свої правила. Шум величезного міста збивав з пантелику, перемішуючи всі думки у голові. Різноманітні аромати, іноді зовсім несумісні, лоскотали носа і змушували відразливо морщитися. Люди летіли кудись, як завжди, не забуваючи штовхати один одного та реагувати на подібне якомога емоційніше. Десь здалеку було чути гомін та музику з концерту на Хрещатику, приуроченому до Дня незалежності. І у всьому цьому безладі українка якось все ж зуміла почути дзвінок та, поглянувши на екран, піднесла телефон до вуха, втомлено закотивши очі.

— Привіт, Америко, — голос Ольги, не зважаючи на її реальний стан, звучав бадьоро та майже щасливо. – Так-так, вельми вдячна! Мені надзвичайно приємно, що ти не забув. Ти ж мене вже вітав сімнадцятого, міг сьогодні й не створювати собі труднощів. Ой, який чудовий подарунок! Але б краще замість абонементу у McDonald`s на рік ти б вибачив мені борг… Ні-ні, я тільки що нічого не говорила! Бувай, була дуже рада чути!

Як тільки у слухавці почулися швидкі гудки, гримаса до непристойності задоволеної своїм життям людини зникла з обличчя дівчини і вона щось сердито буркнула собі під ніс. Зваблива ідея просто вимкнути мобільний невимовно спокушала, та була така ж недосяжна, як і вступ до ЄС.

Квартира на третьому поверсі не у найбільш спокійному кварталі Києва зустріла свою власницю відносною тишею. Лише сусіди зверху звично затіяли ремонт, а до сусідів знизу, схоже, знову приїхав той самий племінник, шо вже як третій рік намагається навчитися грати на електрогітарі. Хмикнувши, Черненко захлопнула вхідні двері та скинула босоніжки, розкидавши їх у різні боки. Сердито закусивши губу, вона необережно повісила піджак на вішак, але він тут же зісковзнув униз, що залишилося непоміченим. Ольга зосереджено потерла занімілі від втоми ступні і, проігнорувавши капці, зайшла босоніж у вітальню. Настінний годинник сповістив дівчину про те, що вже шістнадцята година тридцять хвилин за київським часом, а, отже, час збиратися. Не гаючи ні єдиної миті, українка вдягнула раніше напрасовану блакитну сукню з ледь помітним жовтим візерунком, балетки, що не змушували ноги страждати та незмінний обруч. Востаннє підійшовши до дзеркала, щоб поглянути на себе, Черненко помітила на столику якісь яскраві папірці, що привернуло її увагу, адже не було у її звичці збирати реклами. Але взявши флаєр у руки, Ольга фиркнула. Вона згадала, яким був подарунок Туреччини.

— Україно, ти давненько не була у мене, засмаги зовсім не видно. Ось тобі путівка до місця, де ти зможеш насолоджуватися золотим пісочком, чудовим морем, яскравим сонцем та надзвичайно приємною компанією, — перекривила перед дзеркалом дівчина Садика, вдало копіюючи загадкові нотки у його голосі. – Ніби я не знаю, що це адреса його апартаментів!

Але, підкорившись своєму характеру, Черненко відразу ж забула і про турка, і про своєрідне привітання, поспішаючи на зустріч. Дорого була недовгою, хоча українка і не використовувала жодного транспорту. Це навпаки лише завадило б їй прийти вчасно.

Ось вона вже й у парку, де густі крони дерев дають прилисток від палючого серпневого сонця. Це літо не таке жарке, як попереднє, та все ж у день дихати на вулиці важко. На нещасні каштани шкода навіть дивитися. Колись чарівний символ її столиці зараз вражений якоюсь нищівною хворобою, з якою намагаються, та не можуть боротися вчені-ботаніки. Але, наприклад, он тій закоханій парочці не має до цього діла, вони зайняті один одним, відпочиваючи на лавочці. Ну й гаразд.

Побачивши нарешті потрібну їй людину, Ольга пришвидшила кроки та через декілька хвилин уже обіймала трішки нижчу за неї дівчину з довгим попелово-світлим волоссям, що було перев’язане темно-синьою стрічкою. Вона ледь посміхалась кутиками губ, теж рада бачити сестру.

— Привіт, Наталко! Я сподіваюся, не змусила тебе чекати? – як завжди емоційно затараторила Черненко, але раптом її погляд впав на дві фігури неподалік. – А вони…?

— Вони ув’язалися за мною, — Орловська закотила очі та схрестила руки на грудях. – Я не змогла їх здихатися, вибач.

— Та гаразд. Я ж знаю, що від Польщі не сховаєшся, якщо вже він поставив за ціль тебе знайти, — розсміялася у відповідь українка, махнувши долонею.

— Чиста правда, панянки, — раптово прозвучав голос Фелікса за спиною дівчини, від чого вона ледь не підстрибнула. Досить несподівано. Обернувшись, вона побачила ті ж два силуети, що були помічені раніше, тільки значно ближче.

Литва та Польща – рідко коли можна було побачити окремо один від одного, за винятком ситуацій, коли вони намагалися добитися схвалення сестер-слов’янок. Та й тоді обидва намагалися скласти зусилля для більш вірного результату. Завжди разом, весь час дружні, не дивлячись на різко протилежні характери. Добродушний, неконфліктний Торіс часто згладжував нерівності дещо грубого норову товариша, а енергійність та жвавість поляка часто запалювала іскру в темно-зелених очах прибалта. Такі різні, і відповідно відмінні способи вибирали вони, щоб сподобатися панянкам. Якщо нерішучий Лорінайтіс писав довгі записки з зізнаннями та тишком-нишком клав букет темно-синіх волошок на підвіконня, то Лукашевич без зайвих слів та прелюдій міг обійняти дівчину за талію, міцно притиснувши до себе, за що неодноразово отримував від Ольги доброго ляпаса. І хоча українка здавалася тендітною та слабкою, але рука у неї виявилася важка і почервоніння часто-густо не сходили з обличчя поляка, залишаючи щоку багряною.

Та навіть ззовні друзі були зовсім різні. Не надто високий, дещо худорлявий Литва мав темно-русяве, навіть каштанове волосся та малахітові очі, що могли позмагатися у глибині навіть з Наталчиними мрійливо-синіми. А Польща, ледь-ледь вищий за Черненко і трішки більш міцний за статурою, ніж друг, завжди був задоволений своїм світло-пшеничним волоссям та трав’янисто-зеленими, живими очима, яких ніколи не полишали іскорки завзяття. І їм обом, як не дивно, враховуючи всю несхожість, подобалися сестри, до слова, такі ж разюче відмінні.

— Dzień dobry, proszę pana!* Втомилися від тяжкої праці та вирішили завітати на чуже свято без запрошення? – весело, зовсім не маючи за мету серйозно образити, а лише за звичкою підколюючи, сказала Україна та щиро посміхнулася. Завжди більше відкрита та гостра на язик, вона перша почала розмову, не зводячи з поляка прискіпливого погляду волошково-блакитних очей. Не таких, вічно яскравих та світлих, як у Америки, а ледь затягнутих димкою труднощів, недосипів, проблем, але і досі широко відкритих та глибоких. У них завжди можна було побачити своє істинне відображення, адже, на щастя, чи на невдачу, що у Ольги було у голові, те й на язиці. Вона вміла зосередитися, стриматися у серйозну мить, коли ситуація цього вимагала, але у повсякденному житі неймовірна емоційність брала своє.

— І без подарунка, — легка усмішка з’явилася на вустах Білорусі, коли вона вирішила підтримати сестру. Завжди трішки більш замкнена, дещо скута у великій компанії, вона любила вступати у розмову після українки. Її трішки відсторонений, прохолодний тон показував різкий контраст характерів дівчат і водночас вигідно відтіняв щирість Ольги, яка вміла бути хитрою та непередбачуваною, коли їй цього хотілося.

Торіс різко почервонів, ледь почувши репліки обох слов’янок та сховав засоромлений погляд під по-дівочому довгими віями. А Фелікс, звівши брови на переніссі та нахмурившись, не збирався мовчати.

— Щодо запрошення я сперечатися не буду. А подарунок…тримай, — витягнувши з-за спини букет білих лілей, він різко протягнув їх українці, все намагаючись спіймати її погляд. Наталка трішки відійшла, уперши руки в боки, а Черненко посміхнулася вже тепліше, не зводячи очей з квітів.

— Дякую. Ти знав, що дарувати. Я дуже люблю лілеї, але все ж польові квіти мені більше до душі…

— Волошки, ромашки, маки…ще ти з ними не набавилася в часи своєї «залежності»? Чомусь раніше, коли я їх дарував, то лише отримував ними же по обличчю і потім весь день вибирав пелюстки з волосся, — їдко хмикнув Лукашевич та обійняв дівчину за плечі. Давно вже він хотів це зробити, але нагоди не було. На зборах країн це якось робити було незручно, але все ж більше він хвилювався через присутність Росії, який дбав про своїх сестер, та Америки, котрий мав якісь плани на українку, змушуючи самого Фелікса кусати губи від ревнощів. А на приватні зустрічі від Ольги не можна було добитися згоди. Коли не запросиш, у неї вибори: чи то президента, чи то парламенту. Але ось 24 серпня і доля нарешті посміхнулася поляку, але, як виявилося, не надовго.

— Я так робила лише тому, що волосся в тебе, як солома, і квіти польові дуже гармонічно у ньому виглядали, — весело приснувши та лукаво примруживши очі, Черненко, вивільнившись з обіймів, демонстративно підняла одну прядку з шевелюри хлопця і відразу ж випустила її, знизавши плечима.

— Зате мені подобається твоє волосся, — не менш хитро усміхнувся поляк, провівши долонею по голові дівчини та зупинившись на маківці, ледь натиснувши на неї. – На ньому так чарівно виглядав той вінок Івана Купала…

Україна несподівано відвела погляд, хоча до цього зухвало вглядалася в смарагдові очі співрозмовника, а її щоки спалахнули вогнем від сорому.

— Це надовго, — закотила очі Орловська, але схвально посміхнулася, слідкуючи за діями сестри. – Ці двоє не вміють з’ясовувати відносини швидко. Хіба що їх підштовхнути, буквально.

Ледь темно-сині очі засвітилися іскоркою азарту, і Білорусь вирішила виконати свій намір, Торіс, підкорюючись невідомому раднику, зупинив дівчину, обережно взявши за зап’ястя.

— Не варто, — дещо невпевнено пояснив свою дію хлопець, спіймавши обурено-льодяний погляд. – Вони повинні, в кінці кінців, розібратися у всьому без стороннього втручання.

Не знаючи, завадив він Наталці втрутитися, щоб не заважати другові, чи лише щоб вона залишилися з ним, прибалт задумливо опустив очі, неохоче відпускаючи руку білоруски. Та ж, як маленька дитина, якій не дали саме ту іграшку, яку вона хоче, насупилася та топнула ніжкою.

— Ну ось, вони вже йдуть сюди. Ти мені завадив, отже, мусиш відкупитися, — зловіще протягнула Орловська, нахмуривши чоло, а її співрозмовник нервово ковтнув слину. Він раптово згадав вже так давно зламані пальці.

— Купи мені морозива! – обличчя Наталки просвітліло, приймаючи зовсім ангельський вираз, а на рум’яних щічках з’явилися чарівні ямочки. Литва і сам не зміг стримати щасливу посмішку та поспішив відразу ж виконати побажання його panelės*.

Повернулась Україна додому втомлена, але задоволена. Із закудланим волоссям, адже Польща все безуспішно намагався вплести листки каштанів у нього та ледь помітною плямкою від морозива на щоці, тому що той-таки Фелікс вчинив, як потім сказала Ольга, «по-свинськи». Доївши свою порцію холодних ласощів і відразу ж, спіймавши момент, чмокнув дівчину у щоку. Як пояснив звинувачений, іншої можливості могло й не випасти з таким характером сусідки. Та найбільше збили з пантелику Черненко останні слова хлопця…



— Ну, дякую, звичайно, за квіти, але чому ж так сухо, ніяких приємних слів привітання? – жартуючи, спитала українка та, прикривши від задоволення очі, вдихнула на повні груди аромат лілей. Саме тому вона не помітила, як змінився вираз обличчя її співрозмовника.

— Вибач, але я не можу вітати тебе з річницею здобуття того, що я так довго намагався в тебе відібрати і, хоча мені вдалося ненадовго, я не зміг це втримати. І зараз би теж не відмовився спробувати повернути, — не зводячи погляду з зелених віт дерев у парку, крізь крони яких пробивалося вже дещо слабше сонячне світло, відповів Лукашевич повністю серйозно, навіть голос його не тремтів. – Гаразд, мені пора. Як я сказав, вітати не буду, тому що вийде не щиро.

Легка усмішка кутиками губ, і Фелікс, запхнувши руки у кишені, пішов широкою алеєю геть від Ольги. А вона так і залишилася стояти, здивована та розгублена. Її охопили абсолютно протилежні почуття: непевне, трішки навіть примарне щастя, що вона так багато значить для поляка, і пекучий, гіркий біль та образа, що він не розуміє наскільки це звичайне слово «незалежність» важливе для неї. І десь там, глибоко в серці закрався ще й страх, щира боязнь того, що у неї можуть відібрати те, чого вона досягла такими зусиллями і втративши стільки часу, доки інші країни могутніли та збагачувалися…



Цю ситуацію варто було добре обдумати і винести для себе чітке рішення, як діяти далі, але дивний, навіть напівсонний стан українки не давав їй цього зробити. Голова відмовлялася братися за будь-яку серйозну задачу, і дівчина на деякий час вирішила просто забути про те, що трапилося.

Набравши повний чайник води, Ольга поставила його на плиту та запалила газ. Газ. Чому це слово нагадує їй про брата? У відповідь на цю думку на губах з’являється сповнена ніжності посмішка. Це, напевне, єдиний, кого вона хотіла б зараз бачити. Ніколи не нав’язливий, але завжди готовий вислухати. Таємничий, зрідка розповідає щось про себе, та, коли його розговорити, що в українки виходило найкраще, дуже відвертий і по-дитячому наївний. Ідеальний співрозмовник тоді, коли хочеться послухати тишу.

Від думок Черненко відволік дзвінок, але, як тільки вона підняла слухавку, то почула лише звичні довгі гудки. Різка мелодія прозвучала знову, даючи зрозуміти, що дзвонять у двері. Закотивши очі та тріснувши себе по лобі, дівчина, шльопаючи босими ногами по паркету, поспішно зайшла у коридор і, забувши про існування вічка, два рази повернула ключ та відкрила двері. Ледь помітивши гостя, вона розгублено зробила крок назад, широко відкривши блакитні очі. Перед нею стояв високий, міцний юнак, одягнений у вільні світлі брюки та клітчату сорочку з коротким рукавом. Обличчя його не було видно, адже голову він опустив, ховаючи погляд, але видавало візитера світло-русяве трішки скуйовджене волосся та шарф на шиї, хоча був лише кінець серпня.

Хлопець підняв ніжно-фіалкові очі, обрамлені густими віями, і ледь засоромився, тому що українка вже одягла короткі домашні шорти та розтягнуту футболку. Ще більше почервонівши, юнак вийняв з-за спини руку і протягнув Ользі невеликий, та надзвичайно красивий букет із декоративних соняхів. На обличчі дівчини засяяла така яскрава посмішка, що могла затьмарити і саме сонце. В одну мить схопивши гостя за руку, Черненко втягла його у квартиру і лише тоді забрала подарунок.

— Через поріг не дають, — не в змозі приховати радісний блиск в очах, вимовила господиня та, поклавши квіти, раптово кинулася хлопцеві на шию, міцно-міцно обійнявши.

— Іванку… — прошепотіла вона, притулившись щокою до плеча брата. – Ти не забув, та не ображаєшся.

Спочатку розгубившись, а потім тепло всміхнувшись, Брагінський у відповідь притиснув сестру до себе, трішки піднявши її над підлогою. Дівчина весело та щиро розсміялася і спритно вислизнула з обіймів, беручи у процесі букет.

— Чай будеш? Чи, може, тобі кави? – прекрасно знаючи відповідь, українка спитала у брата і лише приснула, побачивши вираз його обличчя при згадці останнього напою.

— Я ще баранки приніс, — ховаючи пів лиця у шарфі, протягнув Іван, спостерігаючи за Ольгою, котра вже знайшла вазу та поставивши туди подарунок, зібралася наповнити посудину водою.

— Не «баранки», а бублики, — автоматично виправила українка, повчально махнувши вказівним пальцем. – Тим більше, я спекла сирний пиріг з родзинками, политий шоколадом. Ходімо, у нас з тобою цілий вечір.

А на серці чомусь стало так добре, так приємно. Пустота в душі зникла, захлинувшись радістю. І єдина думка вперто пульсувала в голові, змушуючи ледь не стрибати від щастя – вона не залишиться сама у своїй незалежності. Цей день їй довів, що життя Україні є з ким розділити, навіть мовчати вона може й не сама. А головне, не дивлячись на всі остороги та попередження інших, досягнувши бажаного, Ольга зрозуміла, що, принаймні у її випадку, незалежність та самотність не синоніми.



* Dzień dobry, proszę pana! – з пол. Доброго дня, пане.



* panelės – з лит. Пані, панянки



День Независимости

Горький привкус просто осточертевшего уже кофе во рту заставлял ежеминутно делать глоток воды, но это все равно не имело должного эффекта. Утро уже давно плавно перетекло в день, а Ольга, не смотря на свое обещание не задерживаться на работе хотя бы сегодня, похоже, просто потерялась во времени. Кипа документов на столе отнюдь не уменьшалась, а минутная стрелка на часах не собиралась ждать слегка сонную украинку. Но даже голова отказывалась работать исправно, и девушка минут пять уже просто сидела, поставив локти на ручки кресла, и массировала виски. Но это уже тоже перестало помогать. Глубоко вдохнув, Черненко задержала дыхание, а на резком выдохе закрыла глаза, пытаясь сосредоточиться. Но и это не получилось. Разрывая унылую тишину кабинета, зазвонил телефон, настойчиво мигая дисплеем. Нервно фыркнув, Ольга взяла сотовый и, преодолевая нежелание, ответила:

— Алло!

— Доброе утро, госпожа Черненко. Извините, если я не вовремя, — послышался несколько неуверенный голос Японии из трубки.

— Нет-нет, что ты, Кику! Все хорошо! – поспешно затараторила девушка, пытаясь исправить свою оплошность.

— Я только хотел вас поздравить. Надеюсь, мой подарок уже доставлен и вас не разочаровал.

— Да-да, я его уже получила. Огромное спасибо! Я ведь понимаю, в каком ты сейчас состоянии и вообще была удивлена, когда принесли посылку от тебя. Кимоно просто потрясающее, но, наверное, очень дорогое!

— Не волнуйтесь, я обеднел не настолько, чтобы не иметь возможности поздравить вас. Ещё раз примите мои лучшие пожелания.

— Конечно, благодарю… — как-то растеряно ответила украинка и отложила телефон, переведя взгляд на окно. Последняя фраза японца несколько унизила её, но не хотелось показывать этого самому парню. Она никогда не стремилась, чтобы о её бедности знал хоть кто-то, но каждый её босс брал это на вооружение. Тряхнув головой, блондинка попробовала отвлечься и сосредоточилась на панораме. Похоже, очередная киевская пробка, и вопрос лишь один: метро или прогулка пешком. И выбор падает на последнюю, так как до встречи ещё часа два, а у Черненко есть много поводов для раздумий.

Утомленно потерев жгущие, а, может, и вовсе воспаленные от перенапряжения глаза, девушка обтянула черную юбку и, сняв удобные тапочки, опять заставила себя надеть босоножки на каблуке. Застегнув верхнюю пуговицу на блузе, которая была в подобном положении из-за невыносимой жары, Ольга забрала пиджак, сумку и, тяжело вздохнув, окинула взглядом стопку бумаг на столе. В конце концов, махнув рукой на все это, она вышла, плотно закрыв дверь. Шаг за шагом стук каблуков раздражал украинку все больше, но она обязана была идти, широко улыбаясь и приветливо кивая головой на неисчислимые поздравления.

— С Днем рождения, Ольга Владимировна!

— Да, большое спасибо! – уже резко ответила девушка и ускорила шаг. Почему-то ей очень не нравилось на протяжении дня делать вид, что она в восторге от поздравлений абсолютно неизвестных людей. Наконец покинув унылый лабиринт мэрии, Черненко будто оказалась в другом измерении, где были свои правила. Шум огромного города сбивал с толку, перемешивая мысли в голове. Разные ароматы, иногда совершенно несовместимые, щекотали обоняние и заставляли морщиться. Люди летели куда-то, как всегда, не забывая толкать друг друга и реагировать на это как можно эмоциональней. Откуда-то издалека было слышно музыку с концерта на Крещатике, посвященному ко Дню независимости. И во всём этом хаосе украинка как-то все же сумела услышать звонок и, взглянув на экран, поднесла телефон к уху, утомленно закатив глаза.

— Привет, Америка, — голос Ольги, не смотря на её реальное состояние, звучал бодро и почти счастливо. – Конечно, очень благодарна! Мне невообразимо приятно, что ты не забыл. Ты же меня уже семнадцатого поздравил*, мог сегодня и не утруждаться. Ой, какой замечательный подарок! Но лучше бы ты вместо годового абонемента в McDonald`s простил бы мне долг… Нет-нет, я только что ничего не говорила! Бывай, была очень рада слышать.

Как только в трубке послышались быстрые гудки, гримаса до неприличия удовлетворенного своей жизнью человека исчезла с лица девушки, и она что-то сердито буркнула себе под нос. Заманчивая идея просто отключить мобильный неимоверно соблазняла, но была такая же недостижимая, как и вступление в ЕС.

Квартира на третьем этаже не в самом спокойном квартале Киева встретила свою владелицу относительной тишиной. Только соседи сверху по обыкновению затеяли ремонт, а к соседям снизу, похоже, приехал тот самый племянник, который уже третий год пытается научиться играть на электрогитаре. Хмыкнув, Черненко захлопнула входную дверь и сбросила босоножки, раскидав их в разные стороны. Зло закусив губу, она неосторожно повесила пиджак на вешалку, но он тут же соскользнул вниз, что осталось незамеченным. Ольга сосредоточено потерла онемевшие от усталости ступни и, забыв о тапочках, вошла босиком в гостиную. Настенные часы возвестили о том, что уже шестнадцать тридцать по киевскому времени, а, соответственно, пора собираться. Не теряя ни минуты, украинка надела выглаженное ранее голубое платье с еле заметным желтым орнаментом, балетки, что не заставляли ноги страдать и неизменный ободок. В последний раз подойдя к зеркалу, чтобы посмотреть на себя, Черненко заметила на столике какие-то яркие бумажки, которые привлекли её внимание, ведь она никогда не собирала рекламки. Но взяв флаер в руки, Ольга фыркнула. Она вспомнила, каким был подарок Турции.

— Украина, давненько не была ты у меня, загара совсем нет. Вот тебе путевка в место, где ты сможешь наслаждаться золотым песочком, замечательным морем, ярким солнцем и невероятно приятной компанией, — перекривила перед зеркалом девушка Садыка, удачно копируя таинственные нотки в голосе. – Будто я не знаю, что это адрес его апартаментов.

Но, подчиняясь своему характеру, Черненко тут же забыла и о турке, и о своеобразном поздравлении, поспешив на встречу. Дорога была недолгая, хотя украинка и не использовала никакого транспортного средства. Это наоборот только помешало бы ей придти вовремя.

Вот она уже в парке, где густые кроны деревьев дают укрытие от палящего августовского солнца. Это лето не такое жаркое, как предыдущее, но все ж днем дышать на улице тяжело. На несчастные каштаны вообще больно смотреть. Когда-то волшебный символ её столицы теперь подвержен какому-то недугу, с которым пытаются бороться ученые-ботаники. Но, например, вон той влюбленной парочке нет никакого дела до этого, они заняты друг другом, отдыхая на скамейке. Ну и ладно.

Заметив, наконец, нужного ей человека, Ольга ускорила шаги и спустя несколько минут уже обнимала девушку, чуть ниже неё, с длинными пепельно-светлыми волосами, перевязанными темно-синей лентой. Она слегка улыбалась уголками губ, тоже рада видеть сестру.

— Привет, Наташа! Надеюсь, я не заставила тебя долго ждать? – как всегда эмоционально затараторила Черненко, но вдруг её взгляд упал на две фигуры неподалеку. – А они...?

— Они увязались за мной, — закатила глаза Арловская, скрещивая руки на груди. – Я не смогла от них избавиться, извини.

— Да ладно. Я ведь знаю, что от Польши не спрячешься, если уж он поставил себе цель тебя найти, — рассмеялась в ответ украинка, махнув ладонью.

— Чистая правда, барышни, — внезапно прозвучал голос Феликса за спиной девушки, от чего она едва не подпрыгнула. Достаточно неожиданно. Обернувшись, она увидела те же два силуэта, только значительно ближе.

Литва и Польша – редко когда можно было увидеть их отдельно друг от друга, кроме ситуаций, когда они пытались добиться благосклонности сестер-славянок. Да и тогда оба пытались действовать сообща для достижения результата. Всегда вместе, все время дружные, не смотря на прямо противоположные характеры. Добродушный, неконфликтный Торис часто сглаживал неровности несколько грубого характера товарища, а энергичность и активность поляка нередко зажигала искру в темно-зелёных глазах прибалта. Такие разные, и соответственно различные способы выбирали они, чтобы понравится прекрасным барышням. Если нерешительный Лоринайтис писал долгие записки с признаниями и втихаря клал букет синих васильков на подоконник, то Лукашевич без лишних слов мог обнять девушку за талию, крепко прижимая к себе, за что не раз получал от Ольги хорошую оплеуху. И хотя украинка казалась хрупкой и слабой, но рука у неё оказалась тяжелая и покраснения часто не исчезали с лица поляка, оставляя щеку багряной.

Но даже внешне друзья были совсем разные. Не слишком высокий, несколько худощавый Литва имел темно-русые, даже каштановые волосы и малахитовые глаза, что могли поспорить в глубине даже с Наташиными мечтательно-синими. А Польша, едва выше Черненко и немного более поджарый, нежели друг, всегда был доволен своими светло-пшеничными волосами и травянисто-зелёными, живыми глазами, в которых никогда не исчезали искорки азарта. И им обоим, как ни странно, учитывая всю несхожесть, нравились сестры, к слову, такие же разные.

— Dzień dobry, proszę pana!* Устали от тяжкой работы и решили явиться на чужой праздник без приглашения? – весело, совсем не имея за цель серьезно оскорбить, а скорее по привычке поддеть, сказала Украина и искренне улыбнулась. Всегда более общительная и острая на язык, она первая начала разговор, не сводя с поляка придирчивого взгляда васильково-голубых глаз. Не таких, вечно ярких и светлых, как у Америки, а чуть затянутых дымкой трудностей, недосыпов, проблем, но все же широко распахнутых и глубоких. В них всегда можно было увидеть свое истинное отражение, ведь, к счастью, или, к сожалению, что у Ольги в уме, то и на языке. Она умела сосредоточиться, сдержаться в серьезную минуту, когда ситуация этого требовала, но в повседневной жизни невероятная эмоциональность брала свое.

— И без подарка, — легкая усмешка появилась на губах Беларуси, когда она решила поддержать сестру. Всегда немного более замкнутая, скованная в большой компании, она любила вступить в разговор после украинки. Её немного отстраненный, прохладный тон демонстрировал резкий контраст характеров девушек и в то же время выгодно оттенял искренность Ольги, которая умела быть хитрой и непредсказуемой, когда этого хотела.

Торис резко покраснел, только услышав реплики обоих славянок, и спрятал стесненный взгляд под девичьи длинными ресницами. А Феликс, сведя брови на переносице и нахмурившись, не собирался молчать.

— На счет приглашения я спорить не буду. А подарок…держи, — вытянув из-за спины букет белых лилий, он резко протянул их украинке, пытаясь поймать её взгляд. Наташа немного отошла, уперев руки в бока, а Черненко улыбнулась уже теплее, не сводя глаз с цветов.

— Спасибо. Ты знал, что дарить. Я очень люблю лилии, но все же полевые цветы мне больше нравятся…

— Васильки, ромашки, маки…ещё ты ними не наигралась во время своей «зависимости»? Почему-то раньше, когда я их дарил, то получал ими же по лицу и потом весь день выбирал лепестки с волос, — едко хмыкнул Лукашевич и обнял девушку за плечи. Давно уже он хотел это сделать, но не было подходящего случая. На собраниях стран это делать было как-то неудобно, но все же он больше волновался из-за присутствия России, который заботился о своих сестрах, и Америки, который имел какие-то виды на украинку, заставляя самого Феликса кусать губы от ревности. А на приватные встречи от Ольги нельзя было добиться согласия. Когда не пригласишь, у неё выборы: или президента, или парламента. Но вот 24 августа и судьба, наконец, улыбнулась поляку, но, как оказалось, ненадолго.

— Я так делала только потому, что волосы у тебя, как солома, и цветы полевые очень гармонично в них смотрелись, — весело прыснув и лукаво прищурив глаза, Черненко, вывернувшись из объятий, демонстративно подняла одну прядь из шевелюры парня и тут же отпустила её, пожав плечами.

— Зато мне твои волосы нравятся, — не менее хитро усмехнулся поляк, проведя ладонью по голове девушки и остановившись на макушке, еле надавил на неё. – На них так очаровательно выглядел тот венок на Ивана Купала…

Украина неожиданно отвела взгляд, хотя до этого нагло вглядывалась в изумрудные глаза собеседника, а щеки её вспыхнули огнем от стыда.

— Это надолго, — закатила глаза Арловская, но одобрительно улыбнулась, следя за действиями сестры. – Эти двое не умеют решать отношения быстро. Разве что их подтолкнуть, буквально.

Едва только темно-синие глаза засветились азартом, и Беларусь собралась исполнить свое намерение, Торис, подчиняясь неведомому порыву, остановил девушку, осторожно взяв за запястье.

— Не стоит, — несколько неуверенно объяснил свое действие парень, поймав негодующе-ледяной взгляд. – Они должны, в конце концов, разобраться во всем без постороннего вмешательства.

Не зная, помешал он Наташе встрять, чтобы не мешать другу, или только сделал так, чтобы она осталась с ним, прибалт задумчиво опустил глаза, нехотя отпуская руку белоруски. Та же, как маленький ребенок, которому не дали именно ту игрушку, которую он хотел, надула губки и топнула ножкой.

— Ну вот, они уже идут сюда. Ты мне помешал, значит, должен откупиться, — зловеще протянула Арловская, нахмурив лоб, а её собеседник нервно сглотнул. Он внезапно вспомнил так давно сломанные пальцы.

— Купи мне мороженое! – лицо Наташи просветлело, принимая совсем ангельское выражение, а на румяных щечках появились очаровательные ямочки. Литва и сам не смог удержать счастливой улыбки и поспешил сразу же исполнить желание его panelės*.

Вернулась Украина домой уставшая, но довольная. С растрепанными волосами, ведь Польша все безуспешно пытался вплести листья каштанов в него, и еле заметным пятнышком от мороженого на щеке, потому что тот же таки Феликс поступил, как потом сказала Ольга, «по-свински». Доев свою порцию холодного лакомства и сразу же, поймав момент, чмокнул девушку в щеку. Как объяснил потом сам обвиняемый, другой возможности могло и не быть с таким характером соседки. Но наиболее сбили с толку Черненко последние слова парня…



— Ну, спасибо, конечно, за цветы, но почему так сухо, никаких приятных слов поздравлений? – шутя, спросила украинка и, прикрыв от удовольствия глаза, вдохнула на полную грудь аромат лилий. Именно поэтому она не заметила, как изменилось выражение лица её собеседника.

— Извини, но я не могу поздравлять тебя с годовщиной получения того, что так долго пытался у тебя отобрать и, хотя мне удалось ненадолго, я не смог это удержать. И сейчас бы тоже не отказался попробовать вернуть, — не сводя взгляда с зелёных ветвей деревьев в парке, сквозь кроны которых пробивался уже немного более слабый солнечный свет, ответил Лукашевич полностью серьезно, даже голос его не дрожал. – Ладно, мне пора. Как я сказал, поздравлять не буду, потому что выйдет не искренне.

Легкая усмешка уголками губ, и Феликс, запихнув руки в карманы, пошел по широкой аллее прочь от Ольги. А она так и осталась стоять, удивленная и растерянная. Её охватили противоположные чувства: неуверенное, немного даже призрачное счастье, что она так много значит для поляка, и жгучая, горькая боль и обида, что он не понимает, насколько это обычное слово «независимость» важное для неё. И где-то там, глубоко в сердце закрался страх, искренняя боязнь того, что у неё могут отобрать то, чего она достигла такими усилиями, и потеряв столько времени, пока другие страны становились более могущественными и богатыми.



Эту ситуацию следовало хорошо обдумать и вынести для себя четкое решение, как действовать дальше, но странное, даже полусонное состояние украинки не позволяло этого сделать. Голова отказывалась браться за любую серьезную задачу, и девушка на некоторое время решила просто забыть о том, что случилось.

Набрав полный чайник воды, Ольга поставила его на плиту и зажгла газ. Газ. Почему это слово напоминает ей о брате? В ответ на эту мысль на губах появляется исполненная нежности улыбка. Это, наверное, единственный, кого она хотела бы сейчас видеть. Никогда не навязчивый, но всегда готовый выслушать. Таинственный, изредка рассказывает что-то о себе, но, если его разговорить, что у украинки получалось лучше всего, очень открытый и по-детски наивный. Идеальный собеседник тогда, когда хочется послушать тишину.

От мыслей Черненко отвлек звонок, но, как только она подняла трубку, то услышала только привычные длинные гудки. Резкая мелодия прозвучала опять, давая понять, что звонят в дверь. Скорчив рожицу и треснув себя по лбу, девушка, шлёпая босыми ногами по паркету, поспешно зашла в коридор и, забыв о существовании глазка, два раза повернула ключ и открыла дверь. Только заметив гостя, она растеряно сделала шаг назад, широко распахивая голубые глаза. Перед ней стоял высокий, крепкий юноша, одетый в свободные светлые брюки и клетчатую рубашку с коротким рукавом. Лица не было видно, ведь голову он опустил, пряча взгляд, но выдавали визитера светло-русые слегка растрепанные волосы и шарф на шее, хотя был всего конец августа.

Парень поднял нежно-фиалковые глаза, обрамленные густыми ресницами, и немного смутился, потому что украинка уже надела короткие домашние шорты и растянутую футболку. Ещё более покраснев, юноша вытянул из-за спины руку и протянул Ольге небольшой, но потрясающе красивый букет из декоративных подсолнухов. На лице девушки засияла такая яркая улыбка, что могла затмить солнце. В один миг, схватив гостя за руку, Черненко втащила его в квартиру, и только тогда забрала подарок.

— Через порог не дарят, — не в силах скрыть радостный блеск в глазах, произнесла хозяйка и, положив цветы, внезапно кинулась парню на шею, крепко-крепко обняв.

— Ванечка… — прошептала она, прислонившись щекой к плечу брата. – Ты не забыл, ты не обижаешься.

Сначала растерявшись, а потом тепло улыбнувшись, Брагинский в ответ прижал сестру к себе, немного подняв её над полом. Девушка весело и искренне рассмеялась и ловко выскользнула из объятий, подхватывая в процессе букет.

— Чай будешь? Или, может, кофе? – прекрасно зная ответ, украинка спросила у брата и только прыснула, увидев выражение его лица при упоминании последнего напитка.

— Я ещё баранки принес, — пряча пол-лица в шарфе, протянул Иван, наблюдая за Олей, которая уже нашла вазу и, поставив туда подарок, собралась наполнить емкость водой.

— Бублики, значит, — машинально подобрав более похожее слово на определение на её языке, ответила украинка, задумчиво закусывая губу. – Я, кстати, испекла творожный пирог с изюмом, политый шоколадом. Пойдем, у нас с тобой целый вечер.

А на сердце почему-то стало так хорошо, так приятно. Пустота в душе окончательно пропала, захлебнувшись радостью. И единственная мысль упрямо пульсировала в голове – она не останется одна в своей независимости. Этот день доказал, что жизнь Украине есть с кем разделить, даже молчать она может не одна. А главное, не смотря на все предостережения других, достигнув желанного, Ольга поняла, что, по крайней мере, в её случае, независимость и одиночество не являются синонимами.

*Президент США Барак Обама поздравил Президента Украины с Днем Независимости гораздо раньше – 17 августа.



* Dzień dobry, proszę pana! – с пол. Добрый день!



* panelės — с лит. Паненка, пани.